По вулиці йшла Осінь. Вона йшла тихо-тихо, мов мрячка: наче й крапель не видно, а все навкруги мокре. Люди бігли повз неї, не озираючись, не підводячи очі догори, наче кожен з них шукав щось загублене. Може втрачений час? Осінь йшла містом, і місто зітхало від полегшення: розпечене літньою спекою каміння потрошку охолоджувалося і ставало приємно теплим, мов бабусина піч. Небо, пригнічене до землі важкими сонячними променями, нарешті розправилося, струсило з себе весь пил, стало прозорим і потяглося вгору, розганяючи навкруги хмари, до того приховані в якійсь глибокій небесній кишені. Осінь йшла парком, і дерева ніяковіли від її краси та вроди. А вона лише тихо посміхалася і дарувала кожному дереву дорогоцінне вбрання: комусь золоте, комусь з червоного оксамиту, комусь бурштинове... А люди поспішали.. Бігли, штовхалися, сердилися, сварилися, знизували плечима, але навіть не усвідомлювали, що то їх пестить прохолодний осінній подих. Осінь шепотіла їм лагідні слова, гладила їх щоки долонями, що пахли опалим листям, цілувала в очі вологими від дощу губами, але люди намагалися швидше заховатися в метро чи забігти в найближчий магазин. Осінь збентежено озирнулася: невже в такому великому місті на неї ніхто не чекав?! І побачила юну дівчину, яка з захопленням дивилася на золоте листя, що танцювало в повітрі вальс. То був Перший Осінній Бал! Листя кружляло разом з метеликами, бджоли та джмелі виводили рулади, повітря було п'янким від пахощів, які бувають лише восени, і небо підхоплювало цей вихор і підносило високо - високо, ген за найвищі хмари.. Дівчина несміливо змахнула руками, підняла очі догори і от уже вона була єдиним цілим з листям, метеликами, дзвоном сонячних променів.. Вихор підхопив її, поніс у найвищу глибину її душі. І розкрила їй обійми Радість. А люди бігли, поспішали.. Лише хтось буркотів, що от, і так похолодало, та ще дехто й пройти заважає...